ШУТ ФЕСТІ. АЛІСА ФРЕЙНДЛІХ | Петербурзький театральний журнал (Офіційний сайт)

У Шекспіра буйний розгул скептичного карнавалу, де низка комічних перевдягань тільки підтверджує сліпоту людей, з якими Доля грає в свою гру.

Меланхолійне блазнювання, ймовірно, більш знана сьогодні річ, ніж була б спроба іскрометною комедійності. Стихії вказують її місце. Барвистий спектакль то представляє нам морський берег, то акуратно на наших очах прибирає «море» до наступної потреби, з докладністю господині, зачохлюють меблі. Сині капельдінерші на сцені і музиканти, узгоджені з тоном не тільки моря, але і драпіровок залу для глядачів БДТ, - це театральна жарт і прагнення до суворого ордеру, одночасно.

Вистава Григорія Дитятковського позбавлений вітальної енергії. На першому плані метушаться записні жартівники - екстравагантна група, очолювана сером Тобі (В'ячеслав Захаров). Їх жарти не долають рампи - і не повинні. Бурлеск сера Тобі сиротливо тішить лише самого персонажа, скільки не тулиться він до авансцени. Марія у Олени Попової теж далека від ренесансної свободолюбкі.

Жартівники придатні саме і тільки на те, щоб показати вже в зовсім зниженому вигляді марноту людської суєти і помилкових домагань.

І тут є Шут, і суєта випаровується безслідно. На відміну від компанії сера Тобі, Шут не шанує перший план сцени. Ось він міражного виникає на тлі освітленого задника, в напівпрофіль, і потім є до партнерів, матово висвітлюючи всю сцену своєю присутністю. Персонаж хиткий, весь час двоїться. Ось він тут, подає свої (шекспірівські) солонуваті репліки, - але він і істота стороннє, і бачить все, що відбувається - видали. У сірій хламиді, так що відрізняє його від чітких ошатних контурів інших завсідників «Дванадцятої ночі», Шут здається якимось подорожнім, Савояр, дервішем.

А. Фрейндліх (Фесті). Фото С. Іонова

Ну звичайно, він називає молоденьку Олівію своєю пані. Але куди важливіше, що він тут з незапам'ятних часів. Фокус цієї «Дванадцятої ночі» (ніде правди діти - багатьма поспішно ошіканной) в тому, що тут святе місце не виявилося порожньо. Звівши нанівець карнавальну стихію, режисер звільнив місце для стихії інший.

Аліса Фрейндліх могла б грати зовсім інакше. Шут міг існувати в більш гострому малюнку, бути більш включеним в стосунки інших персонажів п'єси ... У виставі Шут навмисно відокремлений. Противагою суєті і марним сподіванням героїв виступає не свавільна доля, а слово і музика Буття. Посланник його і є Шут Аліси Фрейндліх.

Її сценічний магнетизм те саме материнської благодаті. Колись вона обмовилася в одному зі своїх дуже давніх інтерв'ю, що відноситься до своїх глядачів чи не з материнським почуттям. Актриса найсуворішої творчої дисципліни, точного і вивіреного малюнка (перша скрипка нашої сцени!), Вона має при цьому на сцені могутню і ніжну ауру. Шут і втілює лоно всіх цих загралися дітей - музику Буття.

У світі «Дванадцятої ночі» є ще один персонаж, так само особливо відзначений в режисерській композиції. Це герцог Орсіні - Сергій Дрейден. У виставі він, мабуть, «alter ego» режисера. Він не просто керує своїм придворним Оркестрик. Не покидаючи свого «двору», він, схоже, регламентує протягом сценічних подій взагалі. Герцог - художник по суті. Його екзальтована жестикуляція НЕ метушлива, немає: він немов тче музику з повітря театру. Дуетну сцена Шута Фесті і герцога Орсіні - кульмінація вистави, вона не тільки робить честь Великого драматичного, а й взагалі є рідкісним, високим моментом сучасного театру. На прохання Герцога Шут співає йому старовинну пісню, Герцог, підхоплюючи, декламує рядки цієї пісні ...

Та сама музика буття тут немов відкривається, проривається в'яве. Тільки Фрейндліх і тільки Дрейден можуть висікти це полум'я так переконливо і без зайвого сентимент. Старовинні куплети на музику Генрі Перселла про кохання, смерті, самоті - самі собі закон, недосяжна норма буття. Ні, Дитятковський прав, саме так спланувавши роль Шута. Хто, як не Аліса Фрейндліх, може взяти цю планку, втілити музичну кульмінацію шекспірівської комедії так інструментально-строго і драматично насичено!

Протоку в кульмінації, багато знання і многая печаль Шута далі знову упаковані в кванти сумного сарказму, яким він парирує випади партнерів. Але музика перебування Шута в плутанині комедійних кви про кво вистави і одночасно над нею триває від початку до кінця і дає глибину всьому побудови. У фіналі «бог меланхолії», яким божиться шекспірівський блазень Фесті, знову подає свій голос: Аліса Фрейндліх співає, останнє слово по праву за нею (до речі, і по праву крові: вона наслідний Шут Фесті, Бруно Фрейндліх грав цю роль).

Могла б співати шекспірівську пісню про вічний дощ. Співає ті, старовинні заговорені куплети, яким знає ціну герцог Орсіні.